Ще затемна, раненько на зорі, Допоки сонце в небі не вставало, В долину вийдуть гуртом косарі Косить траву, поки роса не спала. У світанковій тиші дзвін коси, Коли мантачка лезом вздовж пройдеться, Чистіший, аніж крапельки роси, Луною в піднебессі відгукнеться. І першим рушить хтось найстарший, дід, Косу провівши рівним напівколом, Молодші далі підуть слід у слід За косарем статечним сивочолим…. Один за одним покладуть в валки У синіх росах соковиті трави… Косили предки так усі віки, Трудились для життя, а не для слави. І коли сонце стане в вишині Над вкладеним валками сіна лугом, Замре весь світ в солодкім напівсні Мов у хмелю від трав прив’ялих духу. Летять роки, і час бере своє. Змінилось все, змінилось навіть слово, Та в кожнім червні чую, виграє Стара коса у лузі світанковім.
|