щастя я йду додому під першу ночі, коли завершені зміни робочі, і слідом, як снайпер, крізь вікна білі щастя веде мене на прицілі. красною мушкою, нічно й денно, щастя пильнує моє серденько, і пальці його на гачу спусковому гнуться, долаючи власну втому. кроки мої віддаються гулко, в темних проваллях нічних провулків, і піднімається в них луною, все що не трапилося зі мною. всі пролітаючи мимо кулі, всі мої вбивці, мертві й поснулі, все, окрім себе і крім спокою, щастя відводить убік рукою. тож веди, веди мене, чорне дуло, крізь все що є і чого не було, крізь темне життя, і майбутне темне, ми ще поговорим обличчям в землю. а поки, крізь сни й Гетсиманські сади, веди мене, щастя моє, веди. мене не турбують людські прокльони. веди крізь Содоми і Вавилони, Гомори та інші міста біблійні, під зоряним небом трамвайних ліній. веди повз бомжів і нічні кіоски, і я відчуватиму спинним мозком крізь зламані ребра – хрести антени, як лагідно цілишся ти у мене. веди крізь закриті до ранку ринки, долаючи роки, немов зупинки, до крайньої точки мого блокпосту, допоки я вірю в твій клятий постріл.
|