І поки я дихаю, поки я ще живу, Поки топчу ногами ці чорноземи, Я топчу ногами ще не пророслу траву. Траву, заховану у землі. Весняну. Ніжно-зелену. Траву, котра пробиваєтсья крізь бетон, Котра навідмін від людей, не відає про зневіру. Трава просто росте. Поміж церков і ікон, Поміж закинутих фабрик, крізь кімнати і вікна квартири. Поміж Чорнобильських вікон, Поміж потрісканих стель, Поміж басейнів, Поміж кісток убитих, Трава не відає смерті. Трава просто росте, Без зла, як тварини, птахи і маленькі діти. Поки є сонце, поки є землі й рови, В які я ховаюсь від заздрості і застуди, Я буду вчитись бажанню жити У цієї трави, І навіть тоді, коли мене вже не буде, А будуть тільки надгробні плити На котрих напишуть слова, Холодно-байдужі, як і шматки граніту, Я вірую – крізь ці холодні плити буде рости трава. Як вічне, незламне, єдине бажання – жити.
|