* * * Білі рейки санного сонного сліду. Лиш на сході, десь там… кров’яніє… напевно, печаль. Перебитий мій сон, ніби зірки далекої злиток, І слова, наче гени, крізь мене до Бога кричать. Золотий, мов коньяк, розливається день по чорнилу… В хуртовині зірок чує ангельський голос душа. Кольорове минуле мене в сиве завтра зманило, Доки з музою пас я крилате біленьке лоша. До озер молодих ми молились. І цвіт полиновий Налипав на серця і на очі… На все налипав… А душа на вагу, наче куля. Така ж безтолкова І така ж, як і куля, Гаряча й сліпа. То летить, то тремтить десь у гільзі, А то заночує На перетині скіфо-арійських тужавих шляхів. І кочує душа… Цілим всесвітом гола кочує, Бо без тіла у неї немає ніяких гріхів. Але й щастя нема. І ні болю, ні ласки, ні встиду. Лиш на злеті, десь там… кров’яніє… Напевно, печаль. Білі рейки санного сонного сліду. І слова, ніби гени, Крізь мене до Бога кричать.
|