Роки, роки... Біжучі, швидкоплинні... Один за одним — так стікає вік. Не віриться, синочку, що це нині З народження твій сороковий рік. Були часи, хоч дуже і далекі, Однак назавжди пам'ятні часи, Коли тебе малого, як лелека, У згортку на руках я ще носив. І перший крик, й непевні перші кроки, І щеплення, й болячки всі твої, Твій дитсадок, твої шкільні уроки — Все, як зарубки, в пам'яті моїй. Роки промчали, мов одна година... Сказали б, не повірив я повік, Що ти, мій син, доросла вже людина, Статечний вчений, мудрий чоловік. Чому я можу ще тебе навчити? Ти знаєш значно більше вже, ніж я, Як у новому цьому світі жити... Бо вже відбувсь, як і твоя сім'я. Он і синок тебе наздоганяє, Сашко Афонін, наш рідненький внук. Він теж уже чимало всього знає, Хоч не сягнув вершин твоїх наук. Це головне. І що ж тобі бажати? У роздумах сьогодні, чесно, я. Давай таке: щоб мав, що хочеш мати, Бажає мама й разом з нею я. І не хвилюйся за свої сивини, Вони тобі лиш додають краси. Повір мені, тебе чекають, сину, Щасливі ще, красиві ще часи. Попереду в тебе ще так багато Подій нових й таких, що вже були... А ще бажаю, щоби мама й тато З тобою поруч довго ще ішли.
|