*** Лиши мені стежину неясну, – Яка вже буде, чи яку не шкода, Що водить бродом, Та таки виводить З насподніх днів і потойбіччя сну. Нехай це буде натяк серед трав, Лише несмілий просвіт бездоріжжя Де камінь не розколото наріжний Між тим, що є і тим, чого не знав. В якій чиїсь вчуваються сліди – Сміливця, що шукав першопричину... Він по собі не витоптав стежину, А тільки нею надихнув іти. Згубити страшно. Повернутись – зась! Сміється в спину химородь убога. І звідки ж знати – чи моя дорога Десь із цієї стежки почалась?
|