пише люба Лілеєнько я дуже втішилась отримавши від тебе листа і ця орфографія надто проста і не знаю чого се розкисла
як звичний нежить у квітні не перейматися більше нічим потримай мої рукописи і наші ноти у себе
надмір життя без великої потреби як ті листи що писали в свій час з любов'ю до запитання
як ті листи які ніхто не хоче забрати вкриваються пилом терпіти себе несила
стільки цю шкіру волосся спогади юність свою носила
щойно закінчився світ вигорів як чорнило на тлі паперу
як і не було у нас можливості придатися до чогось
як і не було нас тут лише хімія несвідомого
люба Лілеєнько як там вдома чи не обтяжлива підсвідомості втома
тримає як не мала тримати наші рукописи потайки з темного льоху
я призвичаююсь до життя забуваю його потрохи
люба Лілеєнько отже і наше дихання не марне а як і марне то що там
має залишитись прихисток текстам і нерозбірливим нотам
як ти маєшся де маячня сирітського сі-бемолю
не залишається від життя як надія втекти на волю