Їм байдуже, що нас вбивають, тим юнакам, що я їх знала (тепер вони -- давно в пошані і мають книги та онуків). Один, неначе у припадку, кричить: «Росію ображають! Не дам уразити Росію! Усіх наклепників – на муки!» Вони байдужі до портретів, пекучих лиць у чорних рамках, до тіл, скалічених навіки, сиріт з космічними очима. А що колись сиділи поруч, у скверах вештались і парках? Принади дружби тимчасові, і спільна пам’ять незначима. Їм байдуже, що нас вбивають, і це гіркіше від полині. Що з того нам, що також люди вони в душі своїй основі? Це час у книгу записати, навік затямити віднині, що сила топче справедливість, зневага дужча від любові. Вони невтомно пишуть вірші і дружать сім’ями своїми, вони співають про природу і колос зрілого кохання. «Хто дав вам право нас вбивати?!» -- Мовчать вороже їхні рими. ...У кожного – свої уроки і шлях скорботного зростання.
|