О, скільки їх з’явилось і пішло, розкидавши заплутані відбитки в оманливо-м’якій словесній глині! О, скільки їх у віршах прогуло! І почуття,оголені при свідках, лежать в заціпенілості осінній. Мов сироти — римовані рядки, колишніх рук, обведених старанно, з малюнком ліній, контури зірчасті. Слова були, здавалось — на віки, душа співала радісно і п’яно від славою обіцяного щастя. Ще гроно віршотворення росте — а вже лежать забуто під ногами плоди опалі витворів минулих. Ще голоси ворушаться — проте, відрізані шляхами і вітрами, їх власники пішли й не озирнулись. І де ж вони,загублені в роках, і по яких дорогах невідомих ідуть вони,коли живі на світі? Чуття минулі піймані, як птах, у темряві залишеного дому, де в порохах -- давно загаслі миті...
|