– Перепиши мене наново, всіма мовами тиші, – Сказало у спину одне незнайоме дівча. - Мене окрім тебе ніхто вже не перепише, Я просто побачила світло в твоїх очах!.. Довкола стільки людей у вечірніх пабах, Довкола стільки самотніх жінок і дівчат. А ти зараз сам – бо вже колись падав, Бо справді любив і тому пробачав. Душу свою відкривав іншим навстіж, Декотрим з них був практично як бог. Ти пам’ятаєш, як вперше зламався І як розси́пався об підлогу?.. В тебе тендітні, але сильні плечі, Ніжності вдосталь в гарячих руках. Ти, звісно, не станеш мені перечити: Довго насправді не знав що шукав… Потім тобі було сумно і гірко, Перша безвихідь, зневіра, замки… Ти переписував, мов під копірку, Схожі тіла, розмови й думки. Далі – вечері з напівфабрикатів, Кількох коханок в квартирі старій, Зламаний внутрішній індикатор Марних побачень, ілюзій та мрій… Сни твої мабуть, тепер як шакали: Струменем б’ють чи знеболюють плоть… Я б тобі скільки всього ще б сказала Я б тобі ще… дарувала тепло! Перепиши мене, друже, мовою тиші, Це єдине, про що я тебе попрошу. Знай лиш: якщо ти мене не перепишеш, Я сама тебе перепишу!
|