Стомлені нерви на дотик м'які, як перина, зламаний час наливає вино. З підвіконня дивиться розум: любові диявол законно перетворити бажає мене на руїни. Вгору свій хрест тягне вкрай перезбуждений фатум, мрії збиваються в зграю та виють на місяць: лячно їм жити в червоному мареві. Смійся кожному в очі, хто носить в собі ультиматум. Місячне сяйво гуляє в настінних портретах, несамовито вкладається в теплі долоні... Не поправляючи мертву від болю корону, не потрапляючи вглиб чергових очеретів, настрій розлючений ллється до теплої кави. Треша достатньо, а доля у двері не дзвонить... Ці перегони моїх веселкових драконів вранішнє сонце влаштовує задля забави. Вічні питання розлуки у постмодернізму вже переслідують осінь в жовтневому танці... Я потребую натхнення з рожевим на капцях — невиліковно хворіє життя оптимізмом.
|