Десь біля входу в місячну печеру, розхитуючи тіні ліхтарем, виконую в скафандрі хабанеру нетерпія, що став проводарем. У когось очі – наче дві бійниці, з них погляд він на мене підійма: чого ж ми досі – з краю таємниці, коли торочить логіка сама, що треба темінь швидко, хутко, прудко, здолати у шарах чужих порід, не чуючи обачності погудки?! Бо зранку ще в підмісячний прохід наш Час пішов. І вже не повернувся. Що там із Часом? Сталось що із ним!? Він таїни і трохи не сахнувся, це ми завмерли натовпом лячним. Комфортофіли… таємницьофоби… Он – кожен сам у собі зачаївсь. Піду один. І темряви хворобу пройду наскрізь, наскрізь, наскрізь. Там – не тупик. Я відчуваю протяг між каменів земель та місяців і Простору до Часу дивний потяг несе мене, як воля – втікачів. Для страхопудів, може, – просто пройда, всім їхнім пострахам згубивши лік, я випаду під музику Pink Floyd’а на місяця мого зворотній бік і Час найду, щоб знову з ним здійнятись над розсипом неоковирних глиб. Адже завжди, щоб вишини дістатись, потрібно вперто штурмувати глиб.
|