Весь космосом покручений,
ввімкну далекомір
у кульовому скупченні
первісних давніх зір.

Гойдну комету-шабельку,
земний згадаю рід
і на планету-крапельку
впущу свій зореліт.

Під небом помаранчевим,
під ста сонцями, я
потроху стану навченим
алфізиці буття.

Гомункулом пораненим
піду на битий шлях
по філософських каменях
з комп’ютером в руках.

І там, награвшись крицями,
скафандр скину геть,
щоб стати блискавицями
наповненим ущерть.

Прибульця чи шугая, чи
себе я здоганю,
поміж думок блукаючи
в метафорах вогню.

Зупинимось на розтанях,
бо треба до межі
обдумкувати простори,
ще зовсім нам чужі.

Огрудкувати чуле і
утямити за тим –  
ці зорі збились кулею?..
Чи всесвітом новим?