*** Стан писання поезії схожий на вільне падіння. Це ніби тебе викинули з літака На висоті польоту фантазії. Ти знаєш, що у тебе за спиною парашут, Знаєш, що ти міг би вистрибнути і самий, Що той інстинктивний страх був уже майже подоланий, Що тільки підсвідомість тримала тебе прив’язаним до сумнівів… Знаєш, Що через кілька секунд треба смикнути за кільце, Але де Воно? А неймовірна краса землі наближається на шаленій швидкості. Потік повітря збиває дихання, Тисне на груди, Видушує сльози, Паралізує. Панічні рухи рук призводять до того, Що твоє тіло втрачає рівновагу І починає стихійно і безпорадно крутитися, Захоплене у полон потоками тепла і тяжіння. Раптом твою долоню обпікає металічне кільце, Але ти не смикаєш за нього, Бо раптом парашут не відкриється. Саме у цей момент Народжується вірш. 06.09.17 © Василь Кузан
|