В капсулі, на монорейці часу,
ледь вібрують пластик і метал:
швидкістю видовжується траса
і думок безмежний віртуал.

Угорі – мовчанка войовнича,
унизу, неначе мирний спів,
віє вітер пам’яті в обличчя
на стежках загублених світів.

Той розтав у давнини тумані,
той залюднив майбуття чиєсь,
той здельтанував на дельтаплані
у нічному вибуху небес.

……………………………

Я ж один. Не видно перехрестя
в часі монорейці водію.
Мчусь… І на межі вібрує всесвіт
чи то вітром, чи то думкою.