Останній відпочинок на Шляху. Є слава, трохи грошей, трохи волі. Хтось хату звів, хтось підкував блоху, На рану друга хтось насипав солі. Мені земних війнуло п’ятдесят. А час іде скоріше і скоріше. Я серцем оглядаюся назад. Життя було усяке... Стало віршем. А вірш ліричний піснею стає. А пісня, пісня... Тьохкаючим болем, Що в ритмі із космічним ручаєм, Земним волинським лісом, білим полем. Лінивий вітер котить синій сум. Старий туман пригадує дитинство. На шлях людський, немов на ковбасу, Лягає всяке ідольство і свинство. А хочеться дитячих неб парчі, Де чорний сік березової ночі. А хочеться на тортові свічі, А не у хлібі, Як закриті очі... Все важче світлу радість діставать Із шахти духу, Засміятись юно. І тішитися, як росте трава, По-християнськи, Трішечки перунно. Ідемо глибше. Вікінг, грек, монгол У наших землях крутяться від згадок... Просяк їх кості сивий алкоголь Розлитий біля церкви чи сільради. Бодун веселий завжди на кістках. А на душі – як та весна осіння. І мій в планету закопають прах, Не знаючи, Що я тепер – Насіння... 25 лют. 17.
|