Виринає постать Аеліти З хаосу космічної пітьми. З моїх віршів Потягнувся серцем – динаміт динамо. Вибух між лопаток – в спину мов кілок. І регочуть щиро друзі-марсіани: «Де тобі тягнутись- гнутись до дівок!» Понад серцем рана. Хто ж бо спалить хату Й попелом затопче, щоб уйняти біль, Названому батьку зцілить анахату… Скільки ж довелося їх палить тобі! В небі Фобос, Деймос. Це Господь вигнанням В степ цей марсіанський, що не знає меж, Покарав довічно. Плата за кохання – Втрачена вітчизна й рідні люди теж. Йдеш немов каліка. Вже минає літо. Біль простерти крила не пускає, ні. Може, ти наснилась, мила Аеліто, В ночі безгомінні у самотині? 12 лютого 2017 р.
|