Догорає відкритий простір…
Вітер ночі облизує писок…
Промінь кожний, неначебто костур,
у зірковий
склубочений присок
тичеться: так сліпий музика,
недовірливо
й обережно,
йде по згарищу, де ні крику,
ні луни не лишилось. Бентежно
розвертаються полюси
обгорілих планет, залежно
від напрямлення на голоси,
що допоки болюче нечутні
чашам радіотелескопів.
Та музика сліпий у майбутнє
вже вслухається з хронотопів,
поки що недолугих трохи,
наче гілля, ще не розквітле.
І очниць невидющі порухи
набувають акустики світла.