Все важче повертатись.
І щораз
Така утома – мандри споночілі...
За брамою, куди не вхожий час,
Де тільки слово визріле у силі,
Де полотно
Чи поле – ніч на сніг –
Чека свого –
Незаймане тривання...
До себе повертаюсь на нічліг
Завжди уперше
І немов востаннє.
За полем ніч оманна і нема
В краси земної барви отієї,
Якою там спрозорена зима
Й гаптовані мережані алеї.
Я йду до себе в розвідку нічну,
У сонце й літо,
У сади ренклоду,
За брамою лишаючи хмільну
Нетишу буднів
Й суєту негоди.
А браму ту все важче віднайти –
Вона стає невпізнаним реліктом,
Коли крізь неї я іду туди
Чи повертаюсь вимушено звідти.