Коловерті душа не стерпить – Все чекає свого різця. З мене довго виходить серпень І щоразу – не до кінця. У глибинах німої туги Ще чи вже – за межею слів… Я усе проживаю вдруге, Як востаннє на цій землі. Тільки в серпня – суворий стражник – Відсікає дощем рубіж. Я усе ще шукаю справжнє В перехожому і в собі, Щоб, вростаючи в правду плоті, Що зневірилася в дивах, Серпень, взятий сповна на потім, Із середини зігрівав. Там, де сонця у стиглих гронах Стільки ж, скільки і в камінцях… Серпень довго в мені холоне І ніколи не до кінця.
|