О, скільки їх з’явилось і пішло,
розкидавши заплутані відбитки
в оманливій, м’якій словесній глині!
Сто тисяч  бур  віршами  прогуло,
і почуття, оголені  при свідках,
давно осіли у воді осінній.

Мов сироти —  римовані рядки,
колишніх рук, прикладених старанно,
з малюнком ліній, обриси у часі.
Поезія, здавалось — на віки,
душа співала радісно і п’яно,
і віра була в кожного в запасі.

Ще гроно віршотворення росте —
а вже хрустить  забуто  під ногами
гілля опале витворів минулих.
Ще голоси ворушаться — проте,
відрізані  шляхами і вітрами,
їх власники пішли й не озирнулись.

І де ж вони, загублені в роках,
і по яких дорогах невідомих
ідуть вони, коли живі на світі?
Вірші в минулім піймані, як птах —
в забутих швах залишеного дому,
що струшує давно загаслі миті.