Не дай Господь зайти мені на сайт і прорости у нім коментарями, забігти на арени бойові учасників ментального стриптизу, на швидкісну влетіти магістраль з ворожими постами-ліхтарями і перехресним хрускотом цитат — чужих лісів назбираного хмизу. Не дай в нічних дискусіях мені сидіти до навальної дрімоти, в тунелі передранішних годин з собою ще боротись на додачу, коли у комашиній метушні не можеш не заповнювати соти безцільних аргументів із отим, кого в житті ніколи не побачу. Усе те красномовство — як в пісок, і сили пропадуть мої останні. Всяк поглядів тримається своїх до побіління пальців від судоми. Нікому не просвітлює думок зависле в мережі протистояння, і лиш досада щулиться на дні у черепках розбитої утоми.
...Та знову шанс спокусливо гука, і стріпується серце від надії. «Рубайте сю скалу!» — казав поет, — бо вам її призначено розбити». І вже до кнопки тягнеться рука, і поле оксамитово синіє, — і родяться у тісняві тенет з тертя людського камені і квіти...