Розпадається все на пісок і вітрила, на скорбот якорі і на відгомін щастя, на могильні заломлені білі зап’ястя мармурових фігур, що уклякли безсило,
на ухоплені в вічності рідкісні миті, коли сонце наносить призахідні плями і дитина охоплена передчуттями, зовом інших життів, що народженням змиті.
Кожна хвиля розщеплена на подолання, на невтішний ридаючий плач Альбіноні* і до предків німих на захмарнім осонні «Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.
Мить – огнистий корал неземного намиста, що запав безнадією в тебе і святом, вибухаючий світ, як розщеплений атом, ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.