Я поспішаю. Крізь гул машин
Іду між парами людей невдячних.
Довкола сотні картин, вітрин.
А мені – лячно!
Вони всміхаються, планують дні.
В очах у них – погас інферно.
Вони самотні, вони одні,
Вони – буденні!
Долаю відстані. Йду навмання.
Несправжній час, що зла не робить…
Хоч вигляд хворий, але – брехня.
Мені ж бо – добре!