Рядками поем я хапаюсь за вічну безмежність. Рядками пісень в камінь втесую долю мою. Сміється із мене отой, що за Всесвітом стежить. Я також із себе сміюсь... Сміюся тихенько з дитячих страхів волохатих, Сміюся надривно зі шрамів юнацьких, синців. Сміюся сльозинно з дорослої нашої хати, Яку я залишив заради незнаних світів. Світи ці неварті, звичайно, сльозини дитини. Овіяна світлом холодним гаряча печаль. А спогади теплі до серця летять журавлино І так журавлино, болюче у космос кричать. Червоний туман на червоний же мармур Майдану Ліг тихенько-тихенько – Як лис на осінню траву. Він зализує рану. Я також зализую рану. Він – мою, Я – його. Він вмирає... А я живу. Я за когось живу... Я росту до зорі крізь коріння, Крізь крилате коріння-проміння Всесвітніх світил. То ж душі моїй тут не грозить ожиріння. Ну а там десь, отам – У легенях Космічний пил... Ліс і море в мені відшуміли й зостались навіки. Я в безмежжя піду лиш з хрестом на собі і в собі. Смерть сміється як жінка зі мною – Чудним чоловіком... Наша з нею дитина – Біль. 3 верес. 16.
|