Рогозом волохатий беріг, блимає лезом кручений чингал пісків… Парана, Брамапутра, буйний Терек відпочивають тут серед коральових разків, заплутаних у риштуванні очерету, і завмирають, нишкнуть, геть спинивши біг, бо тутай си немає змог для лету – ген за тим рогом лізе гинший ріг. В тім і прикол! Ніщо тут не вантажить бананом звичаєвим марноти. За постмодерної доби то певно не багато важить. Та все ж потішений страшено ти, знеможений дошкульним сновиганням, занурений по вінця інтроверт, на спокій внтурішній чиганням гризоти пазурем обдерт. Все ніби вельми файно! Та от раптом жеба, як цибне прямо в пазуху, на грудь, й лаписьком душить… Так тобі, варначе, й треба! То спробуй її ваготи позбуть. Пірнай обдертим писком у нарінок, бий ластами по дупі, галакай, синій з розпуки й прій, як у росі барвінок, та добре знай – немає спокою назовні! Всесильний його крепсько заховав в криївці серця - місяцем уповні, що твар срібляний внурив в сонний став.
|