Собі надибив у гущах райське кубельце, де верболози й очерет притлумлять серце, де мерехт сокориних хмар – храм візантійський в мереживі лискучих смальт в святім обійсті. Там прихолов, притих, принишк, забивши видих, і тишком-нишком помоливсь - Франтішків синдик, крапки над «і» порахував - хасидський цадик, і рукавами заметляв - суфійський каді. Та й полетіла геть сторчма марнот марнота і забриніла у душі едина нота… Безсило заточивсь та й впав в пісок пустельний. Довкола - полиски заграв в скелях пекельних. І серце колькою пече: «Ти добре марив! Мов дзиґа, покружляй іще!» Та я як вдарив об камінь лобом й спам'янувсь… Навколо тиша. Лиш вчутно - сонний очерет волоть колише.
|