Мов зі шкаралущі баркасу, я стежу, як на небосхилі народжують вихори часу безмежного простору хвилі, які і мене, і майдани, планети, і цілі сузір’я, гойдають і кидають зрана у космос. Адже недовір’я до відстаней і перегонів гривасто-хвилястого світу – найважчий з фізичних законів, які на Землі вчили діти, сховавшись у вулиць розламах залізобетонно. Нервові, навчали їх тріщини в брамах розсудливості містечковій. Тріщали в крихкій рівновазі: невчасно, завчасно, невпору у тихій підхмарній оазі затято дивитися вгору й втрачати опору асфальтів, промов, кулаків і прикладів!.. А всесвітом, без варіантів, несло буруни зорепадів над овидом безкольоровим, над молом з уламків граніту, і тілом моїм іграшковим на березі бавились діти.
|