ключ в щілині звучить, і мій ключ - це частина хору, що співає весну, і Сізіф вже штовхає вгору своє сонце незмінне, що котитиметься в обійми незабаром до нас, аби стати нарешті вільним. і каштанова думка соковитим дощем по шкірі супроводжує в сельву, де по спокою й нашій вірі орієнтується час, розпростершись континентально без найменших обмежень з гудків вокзальних. і встромляється слово через хмари до майбутніх нас, що сонце ховають в мережі буднів, де паради планет хором пісню ведуть свою, і де з ними ключі наші звучать і відштовхують співом зими.
|