Лушпинням слів засмічено думки, порожній пафос виїв серцевину, і кидається прудко навтьоки, вертиться і танцює без упину магічне слово правди й гіркоти, неначе кулька ртуті невловима. Давай своїм мовчанням – я і ти— вшануємо тяжку свою провину. Що заклики? Хто винен, як не ми, у тому, що століттями щосили країна наша рухала крильми, але у небо так і не злетіла; що діти обдаровані її, зухвало переманені чужинцем, байдужі—існувати їй чи ні, а чи троянським втішитись гостинцем. Із пафосу гучного сміючись, вони тихцем свою провадять справу, доводячи, що й нині, як колись, емоціями дрібно, без угаву ми сліпо й несвідомо живемо... Як довго ми молились і просили! Давай тепер удвох помовчимо— лише у тиші дух черпає сили.
|