Іде по лісі заєць, вмивається сльозами, Іде на став топитись, хоч знає, що це гріх. «Та як життя,--питає,--прожить між ворогами: нікому не страшний я, а сам боюся всіх?» І чує він зненацька, наблизившись до ставу: лунає серед тиші раз-по-раз «хлюп» та «плиг». Це жаби, що сиділи, крекочучи, у травах, зі страху пострибали в води зелену глиб. Зрадів тоді наш заєць—не хоче більш топитись, зарожевіло сонце в душі його смутній. «Ні, я ще не пропащий, коли у цьому світі хоч хтось мене боїться, і я комусь страшний». Отак по всьому світі—і люди, і країни занепадають духом, як ніби не свої: нехай би хтось боявся—чи рідні, чи сусіди, чи літаки у небі, чи жаби у траві.
|