Весна в палких очах рясніє, кому завдячуєм життям. А всі закохані в Надію бажають волі їй, затям. І кожен праведник зрадіє, хиткі відкинувши чутки. Незламна воля у Надії і розум ясний і цупкий. Хай брат заклятий шаленіє, волосся з лютості скубе. У прірву тягне вже Надія суспільство жадібне й слабе. Не здужать вузол склок Гордіїв пихатих підлих пацюків. Одна протистоїть - Надія. Аж приголомшені церкви. Зерно думок крізь гнів просіяв - мужів державних закликать обличчям стати до Надії. Мерщій звільнитись від лукавств. Вже кров знесилена чорніє, долоні в"януть від гвіздків. Прошу зворушливо Надію - надію нашу не покинь! З твоїм життям загинуть мрії, де звикли честю торгувать. Ти - наша гордість і Надія, що в серці вільному жива. |