Відлітає у вирій потроху моє покоління. Не гуртуючись в зграї, без галасу і балачок, по одному проходять границю земного тяжіння і, розправивши крила, поспішно летять до зірок. Вивіряєм ретельно, шліфуюєм останні ці кроки, наче тільки для цього і варто прожити життя, компостуєм квитки, щоби часом вкінці ненароком не поплутати рейс та не втрафити у забуття. А тоді злетимо, щоб востаннє обняти планету та зігріти її для нащадків остатком тепла, подамось в синяву, де нема вже ні війн, ні багнетів, ні брехні, ані зради, лиш вічна космічна імла.
|