Куди ж ти кличеш – вічний нелюдим?
Твоїх доріг моїм очам не видно.
Невже нам просто вкластися в один
Єдиний день усесвіту потрібно?

О, як це вічно – мить такого дня!
Клубки часу на вогняних котушках...
Коли ти – зерна, стебла і рілля,
Коли ти – всесвіт, вивернутий в душу.

Які віки над нами пронесе
Цей світ зі Слова з неосяжним смислом?
Як часу – вічність, вічність – на усе,
То чом же він отак на плечі тисне?

То чом же він зітхнути не дає,
Бо – вдих і видих – і його немає...
І що йому – від мене?
Що – моє
У цій всепоглинаючій Пралайї?

Життя в мені трива не на показ,
Росте з чиєїсь доброї довіри...
Мені б – злеліять сад, допоки час
Іще стоїть з ручним секундоміром.

19 січня 2016 р.