Коли день остигає сонячний, Площі, вулички привокзальні… Ходять зорі по небу поночі, Зазирають у теплі спальні. Ходить місяць навшпиньки, тулиться До сліпої самотньої вежі. Розтеклася по сонних вулицях Перламутрова синь безмежжя. Відпочиньте від болю прикрого, Від ядучих гризот неспокою – Ніч на кожного щедро викроїть Сон із вічності темноокої. Хвиля вляжеться спати спінена, Вітер вимостить ліжко затишне, Ноче лагідна, одведи мене В сни своєї старої ратуші. Все там має своє продовження, Там і простір, і час зітерті, І моє неземне народження Означає відсутність смерті. І резону нема тлумачити – Де незрима межа візитів… Відчувати, любити, бачити, Всюди й завжди для Тебе жити!
|