Соромитись треба тому, хто до серця байдужий, Що тане, мов крига, і стукає швидко, як потяг. Зроби тільки те, що у березні роблять калюжі - Всміхаються небу і радо скидають свій одяг. Я тільки побачу поверхню, а далі не знаю, Сховаються швидко світила за обрієм сонним - Ті очі, що в сутінках ночі тим більше кохаю, Чим більше для інших палали вони безсоромно. Поезія – це серед білого степу могила, Тут вічним стає, що колись по ланах гомоніло. Я надто палаю тепер, бо занадто простигла Щоб мирно терпіти свідоцтва байдужості тіла. Це тіло мене обпікати медузою стане, Саме залишаючись гордим, холодним, прозорим, Дивись же тепер – моє серце все тане та й тане, А крига все плаче і плаче, і сплачеться скоро.
|