Десь так о шостій почалася мряка.
Вечірнє місто зразу посіріло.
Краплинки, менші за зернятка маку,
Мов попіл, шевелюру щільно вкрили.
Авто і люди якось непомітно
Ховаються у сутінках вологих.
Крізь них і ліхтарів уже не видно —
Вечірніх охоронців одноногих.
А я іду, повільно так, неспішно,
Під темним небом, що тихенько плаче.
І, як не дивно, почуваюсь втішно —
Дощ студить мою голову гарячу.
Він мов змиває всю тижневу втому,
Блокуючи моє роздратування...
Тож нині повернуся я додому,
Лиш маючи найкращі сподівання!