Знов дощ пішов, запахло теплим пилом,
За вікнами краплинок жеботінь.
Настільна лампа... Поза колом білим,
В кутках кімнати, тепла напівтінь.
У домі спокій і покірна тиша.
Для будь-кого щаслива, мабуть, мить.
Та думи мозок "точать", наче миші,
І серце болем, звичним вже, щемить.
Бо навкруги нас болю стільки того,
Що він, напевне, втратив береги...
Як в світ без нього нам знайти дорогу?
А йти по ній нам вистачить снаги?
Здається, цього ще ніхто не знає,
Як і того, як нам цей біль спинить.
Спокою прагну, а його немає,
Хоч дощ червневий тихо жебонить...