Життя мільйонами розпачливих розлук здирає шкіру з внутрішніх поверхонь; рве залишки душі безодня вічних втрат, висмоктуючи вакуумно з тіла кров, плазму, лімфу, здір – всю непотрібну плоть, що – скільки б не було її – не втолить нестерпної жаги непрощеного дня і не поменшить горя ні на йоту. …Круг крутить, скошує, закручує, хурчить; шматує шию крапелька свинцева, щоби звільнить тебе, щоб ти спочити ліг між купами сміття – черговий «мінус» на шахівниці у володаря світів серед розкиданих зужитих лахів – і терпнув, і малів, і віддавав тепло пустому Всесвіту пустих ілюзій. Вже згарище жахтіє рештками легень потворних янголів і кровожерних ненатлих звірів, що злітають руч-об-руч, возносячи тебе у сонм забутих; а ті, зосталі, крила з бруду підберуть, пришпилять до лопаток, пики вмиють і, слиняві, чимдуж полізуть до корит… У маминім вікні погасне свічка.
|