Там, де вітер підпасає молодих беріз отари, жив у хатці на узліссі гном – гладун і нечупара. Якось хмарка-веселунка дощиком умила гнома. Розлютився він страшенно, а коли прибіг додому – очі затулив руками та і спересердя крикнув: «Воду бачити не хочу! Хай вода навіки зникне!» Раптом квіти і дерева похилилися усюди, джерело пішло під землю, все навкруг покрилось брудом, наполохані звірята поховалися у нори, заридали, бо спіткала зла посуха – люте горе. Переплутались, пожовкли коси у верби старої… Гном тоді перелякався – бачить, що біди накоїв, схаменувся і уклінно, щиро воду став просити: «Повернись до нас, благаю, нам без тебе не прожити». Знову лісове джерельце заспівало, забриніло, змило бруд, усіх скупало, спраглі квіти напоїло. На галявині до ранку звірі з гномом танцювали, живодайну і цілющу воду радісно вітали!
|