Кладе туман
розпушене огруддя
на міднобокі кухлики кущів.
Мовчать алеї,
хворі на безлюддя,
дрімає жовтень,
ласий на дощі.
Понурій днині
досі не вдалося
припасувати сонце до ладу…
І тихо йде
крізь невмолиму осінь
саме життя –
по власному сліду…