Пройти босоніж по стерні,
віддати
         світові
                належне –
і знов буяти повесні
беззахисно,
         беззастережно,
омріювати таїну,
свою,
         не знищену,
                       єдину –
неопалиму купину
у вічній
         магмі
                часоплину.
І врешті кинути життя
під час
        подальших
                 перегонів
у чорторий передчуття
твоєї
       теплої
                  долоні…