Я у себе вслухаюся, як в поплавок риболовець. Часом ніжно клює... Може, клюне ота, золота. І на мене уже почалися і лови, й обмови… Наді мною мій ангел, як білий метелик, літа. Чорні стіни печалі зруйновано переді мною. Смерть, тривога, тоска відійшли. А зостались вовки... В зоопарку, задрипані... Лісом забуті і Ноєм. Та чекають ще хліба з моєї руки. Мою душу заносило вправо і вліво від Шляху. Був язичником аз... В ліс, в корчму, а не в церкву ходив. Опинилась душа біля прірви... Повіяло прахом. Тінню тіні здалося життя.. А вогонь – злою тінню води. Тільки тиша не бреше. Кричить благим матом дорога. Я ж удосталь наситився відчаєм. В радість лечу. Чорні сили ще піняться З хваткою злого бульдога. Та старенький келійник «За здравіє» гріє свічу. Як метелик із церкви, Душа моя хоче Додому. Медитую з віками. Слова – намагнічений біль. Я живу. Іще трохи... Чекаю космічного грому, Переживши Велику Липневу Грозу У собі.
|