З бодуна виходжу важче й важче...
Із артезіанських ям душі
Вірші волочу – собі і вам ще,
Воїни, артисти, торгаші.

Тільки нафіг вам вони здалися –
Із вовками, мавками, селом,
Лісом, що іскрить, мов шкура лиса,
Журавлиним хрещена пером.

Дико і безбожно стало в світі,
Де і круг вже «на круги своя»,
Де усе продажне, навіть вітер,
Навіть безпритульна течія...

Хрест і місце під хрестом – так само.
Але ж треба вірить, варто жить...
Щоб не заблудитись – йти по шрамах –
По своїх...
Що хоч мені кажи.

З пісняра я казкарем роблюся.
Значить – Шлях і вік беруть своє.
І моя кохана – вже бабуся,
І сльоза до крові дістає,
Що здійснила кровообіг вічний,
Обігріла світлом десь когось –
І лягла під великодні свічі…
Ось.