В епоху відьмаків і коновалів Я вперше роздивився, Що живу В краю бузків, черемух і конвалій, І жовтих лілій в річці, на плаву. Дитячі очі райдугу вбирали, Сльозилися від барв… А за ліском, Шляхетні й поставні, Мов генерали, Стояли соняхи, Шикуючись ладком. Бриніла стежка в соняхах струною Тонюньою, бджолиною… Куди Ти, стежечко, спішиш? Візьми з собою Манюнього мене І поведи За обрії дитячої уяви! Втікала стежка – Спробуй, здожени… І плакав я, Чотирирічний явір, В ожиновім раю бережини. А лілії, конвалії і бджоли Сміялися: – Оговтайся, дитя! За соняхами свище Дике поле, А тут, в бережині, буя життя… Хіба я знав, що так воно і буде В засоняховім світі?! Цілий вік Для мене був одним суцільним буднем, Що в чужині, в самотині протік… І досвідом розжився не одразу – Лиш нині, Після всіх розчарувань, Я став шукати рідну ту оазу, Де розпочав свою життєву рань. Хіба знайдеш?! Під натисками вітру Не вистояла, бідна… То ж беру Гірку, та заспокійливу Півлітру – Топлю печаль в горілці І журу. А лілії, конвалії і бджоли – Десь там, у потойбіччі, за бугром… Той, хто втіка за рідні видноколи, Ніколи не зустрінеться з добром! |