Такого солов’я не стало В саду поезії! Зів’яло Зелене листя до пори, А сік, мов сльози, з-під кори Пробився І розтав на сонці, І в неба чистій ополонці В ту мить з’явилась ще одна Хмарина сива і сумна. Нема Сосюри… Домовина Пливе повільно, мов хмарина, Над тихим садом проплива, І сад (о, диво!) ожива, Ворушить стерплими гілками, І враз гілки стають руками, І руки ті уже несуть Поезії червону суть – Несуть Сосюру. Україна – Його домівка солов’їна – Оплакує свого співця. Прийшло Лисиче з-над Дінця Віддати вседонбаську шану Всеукраїнському Бояну. Москва прилинула здаля, Могутні плечі підставляла Під ту хмарину-домовину, Що запечалила країну, І вже радянська вся сім’я Несе поета-солов’я, Несе в безсмертя. О гори, Калино з Білої Гори, Ударте мідяно, громи, Салют "Червоної зими", А ти, Лисиче над Дінцем, Навіки просвітлій лицем! Нема поета?.. Є поет! Живе в серцях могутній злет Його поезії… А ми З його "Червоної зими" Йдемо у весни молоді, Як він давно… Колись… Тоді…
|