Вона дзвонила тричі – несестра. У голосі – ні сміху, ні розпуки… Я бігма закрутила теплий кран… Які у неї очі, шия, руки? Чия вона матусенька, жона? Чи є овечий плед, чаї, цукати? Частіше каже «Дай мені…» чи «на!»? Чи мріє мати в бездоріжжі брата? Чи випікає тавра і коржі? Чи місить бульбу в чавунці для льохи? Мої мости до сестроньки – в іржі, Між пелехів оман – чортополохи… Ця жінка, мов у судну ніч, – набат… Будила серед борошна і мнихів. Її дзвінки настійливі – невлад. «Ви не туди потрапили…» – і тихо. У джемі губи... Не знайшла словес… Вдихала свіжий хліб, молола каву… Огріх набору. Біль утрат воскрес. Лиш запитання, мовлене ласкаво, – І заяскрів між сонмища дерев Осінній дуб із дуплами-очима… В бік праярів – його неспинний крен. Моя рука з браслетом "Ра" не втрима. Були високість, непохиття-міч, Сніги по плечі, незлобиві рідні! Тепер – дощі… галуззя навсібіч… Той голос - несестри - летів аж з Відня. А в мене – тиша фазису мовчань Опісля воєн поміж інь та янь. А я сестрі – густих порад черпак, Цукерки, вовну… Не вгоджу ніяк. День сміху – завтра. Плач дітей – вгорі… О зимна сестро, хто б тебе зігрів…
|