Боюся слів, красивих, та нещирих,
Мов лагідності приспаного звіра.
Боюсь, коли клянуться у любові
За ситий хліб, за дачі пречудові
Чи просто в захваті —
лиш від свого портрета
І благородства, і авторитету…
Що ж, свій народ „любити” знову модно,
І вигідно, і благородно…
Та жаль, як від „любові” та „свободи”
Вже скоро не залишиться народу.