Звичайний вечір холодує взвар напрочуд свійським кишеньком, затишним в попіл дрібьязком пекельного багаття; Прочай міцніє, лаще єжую волиця ковть, волію мить - то ж, нишком захлину тьмяне завзяття... Як чорний кіт по стовбуру, сгори, пожовкле листя - не турбую; м`яку до ласощів русяву згубу, що періще павутинь - найпригарнюю... Вона - до мене, себто, я - її, від самих пологів, зпід місяць від покрова, заки не вистигли криженці у сніги, різномаїття хибних, заваганих зазіхань - то наша змова... |