Фанданго спить на щоглах кораблів, І ноти виснуть на міцних канатах. Ти не умів ні пить, ні танцювати, А вітер сітями ловити ти умів І море з якоря умів знімати. Воно мені сльозами потекло, Заюшене й запліднене Ярилом, Воно мені під горло підступило І билося об скелі, та чолом І серцем велета воно тебе любило. Пашіло море в груди не мені, Зриваючи чимдуж камінну кору, Б’ючи по під коліна синю гору... А ти стояв без мене на стерні І танець моря, як факір, впокорив. І, гримаючи в унісон, щоб жить, Не забувало море танець смерті. Воно мене ламало й спересердя В своїх обіймах змучило за мить. А я без тебе – як земля без тверді... Тобі озвучив голос диво з див По той бік хвилі – мов по той бік горя. Я зачерпнула синього роздолля – Вп’ялась в долоню скалочка води Така ж солона як фанданго моря...
|